Всі ми родом з дитинства. Уважається, що кожна дитина − це маленьке диво й велике щастя для своїх батьків. Проте, така оптимістична картинка, нажаль, не стовідсоткова. Цей відсоток у нашому суспільстві чим далі, тим більш має тенденцію до зниження. Аборти, якими перериваються небажані вагітності; залишені у пологових будинках діти; немовлята у сміттєзбірниках; батьки − вбивці власних дітей; проблемні родини, в яких діти потерпають від експлуатації власних батьків; пристойні сім’ї, в яких фізичне покарання дитини є нормою життя − все це насильницькі методи позбавлення або від самої дитини, або від небажаної для дорослих її поведінки. Таким ставленням до себе діти отримують від дорослих зразок − саме так, насильницькими засобами слід домагатися бажаного й формує переконання дитини, що насилля − найкращий засіб протистояння тому, що тобі не подобається, чого ти не можеш змінити ось тут і зараз, швидкий спосіб досягнення бажаного.
А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в наших дітях беруться вади в числі яких жорстокість, агресія, непоступливість, брехливість, безсовісність, бездушність? Та вступаємо у боротьбу з негативними проявами поведінки дитини, знов, не знаходячи нічого кращого, ніж фізичне та моральне насилля.
На мій погляд, доки насилля з боку люблячих батьків, а надалі й дбайливих педагогів не зкоріниться з суспільної думки, суспільство буде зрощувати злочинців − людей з переконанням, що шлях рішення власних проблем з позиції грубої фізичної або витонченої моральної сили − найефективніший та найдієвіший.
Переконання автора з проблеми, що піднімається у публікації склалися під впливом праць всесвітньо відомих письменників, філософів, педагогів, психологів, батьків, які усвідомили і всім своїм життям відстоювали думку, що вільну та щасливу особистість можна виховати лише ненасильницькими методами, тільки розумною й одночасно сердечною любов’ю. Це Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, С. Гєссен, І. Кон, О. Кононко, Я. Корчак, Г. Лендрет, А. Макаренко, Б. Нікітін, К. Прайор, К. Роджерс, В. Сухомлинський, Л. Толстой С. Френе, Р. Штейнер та інші видатні особистості гуманістичного спрямування.
Зупинімося на фізичному насиллі по відношенню до дітей, якими є члени нашого суспільства до досягнення ними віку 18 років. Люблячі батьки та дбайливі педагоги (які теж практично всі є батьками) задля виправдання застосування до дітей насильницьких методів, з благородною метою позбавлення їх від небажаної батькам та суспільству поведінки, закликають − «ПОБИТТЯ визначає свідомість!», «школі потрібна ЛОЗИНА».
Дійсно − визначає! У цьому немає сумнівів. Проте, на превеликий жаль, не завжди у тому напрямку, у якому сподіваються дорослі, які дбають про благополуччя дитини. Чому ж може навчити дитину побиття? Давайте спробуємо розібратися у цьому разом.
Перше, формування у дитини стійкого переконання, що насилля найкращий та единий спосіб досягти бажаного та судження − коли я стану дорослим й у мене будуть власні діти, я теж буду їх бити. А якщо хтось з дітей, страждаючи від побиття, все ж мріє, що ніколи не буде бити власних дітей, той зростаючи, рідко реалізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шляхом, що прокладений через століттями його предками.
Друге, завуальоване не усвідомлене, й від того більш небезпечне переконання − мене б’є людина, яка мене любить і тому я у свою чергу маю право бити того, кого я люблю. Це підсвідоме судження фігурує у дитячих бійках та потасовках, а також може яскраво проявитися у дорослому віці у таких формах родинної поведінки як мазохізм − б’є, тобто любить; садизм − люблю, себто маю право бити; й садомазохізм − прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насилля у стосунках між людьми. Крім того, порка може привести до пробудження ранньої дитячої сексуальності − дитина, що звідала під час побиття оргазм, у подальшому провокує батьків до цього акту екзекуції, щоб знову зазнати сексуального задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жорстокості та болю, при подібному розкладі, у подальшому стає для дитини нормою життя.
Й третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (по реальному або помилковому звинуваченню) значні для неї люди − батьки, педагоги − може виникнути агресія − мотивована деструктивна поведінка, яка протирічить нормам людського співіснування, приносить фізичну шкоду людям або стає причиною їх психологічного дискомфорту. Ця поведінка формується на основі ненависті до тих, хто викрив провину та бажанням помститися, але зробити це так, щоб ніхто про це не дізнався, що б уникнути покарання. Або інша протилежність − аутоагресія − агресія до себе, почуття провини, алкоголізація та наркотики й крайня форма − суїцид − я поганий, бридкий, мене нема за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу.
Невже ж, якби люблячі батьки знали про такі можливі наслідки власних виховних зусиль, вони стали б їх застосовувати до дитини?
Проте навіть ті дорослі, які здогадуються або напевно знають про сумні наслідки насилля, все ж долучаються до нього. Чому це стається?
Визначимо причини:
стійке соціальне переконання − так роблять ВСІ, жодна дитина не виросла без батьківського побиття, нас у дитинстві били й ось ми виросли справжніми людьми;
почуття власного безсилля у реалізації бажання змінити поведінку дитини, тобто незнання, як вплинути на дитину по-іншому, й в стані роздратування, розгублення обирають найперший метод, що приходить на розум − фізичне насилля над дитиною у благородних виховних цілях;
дитина не може відповісти дорослим тим самим − вдарити у відповідь, тобто безкарність дорослого, який застосовує насилля до дитини.
Потім, вже після того, як акт побиття дитини відбувся, сценарії батьківських роздумів з приводу насилля по відношенню до власної дитини можуть йти різними шляхами:
звинувачення у тому що трапилося дитини − вона (дитина) сама винна, заробила! Якщо б не робила поганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
самообман − чим сильніше покараєш (так, щоб запам’ятала), тим більш ймовірно, що дитина такого більш ніколи не скоїть. Й що парадоксально − у деяких випадках дійсно подібної поведінки дитина більш не повторює, але не тому, що вона усвідомила дурість, підлість, мерзотність того, що скоїла, а лише зі страху бути побитою. Поведінка дитини у цьому разі не змінюється, а приховується, дитина отримує урок − погане слід робити так, щоб тебе не викрили та не покарали;
самовиправдання − не утримався, у всьому винні нерви, буду намагатися, щоб такого більш не сталося, чи хоча б траплялося якнайрідше й висновок − слід шукати інші способи впливу на дитину, щоб позбавити її від неприйнятної поведінки;
каяття − визнання провини перед дитиною, та намагання випросити пробачення за насильство над нею.
Буває, що розкаяння стає останньою краплею у прийнятті батьківського рішення «Я більше ніколи не підніму руку на дитину». У подальшому відбувається величезна внутрішня робота дорослого над самим собою. Знаходження та застосування інших − ненасильницьких методів впливу на дитину.
Проте, якщо це відбувається неодноразово, а йде по замкненому колу − «побив − покаявся − попросив у дитини пробачення (не обов’язково у словесній формі, це можуть бути такі дії: показна ніжність та пестощі, задобрювання подарунками, дозвіл робити те, за що нещодавно били) − знову вдарив» − є шанс, виростити з дитини асоціальний елемент, злочинця, в окремих випадках − маніяка. За такої невизначеної батьківської позиції у дитини збиваються соціальні орієнтири, вона не може зрозуміти, чого від неї вимагають батьки. Наче б то за ті ж самі вчинки й схвалюють й карають. Цей шлях навіть гірший за той, коли дорослий впевнений у справедливості фізичного покарання дитини у виховних цілях й генерує це переконання в дитини.
Карен Прайєр, американський психолог, у книзі «Не ричіть на собаку» описує чотири негативні методи позбавлення від небажаної поведінки, або як вона їх називає «злі чарівники», та чотири методи, у яких застосовується позитивне підкріплення поведінки − «добрі чарівники».
Розглянемо ці методи, як альтернативні застосуванню насиллю над дитиною з метою змінити її небажану для батьків та суспільства поведінку.
Метод 1. «Вбити звіра». Позбутися дитини, ізолювати її. Це дуже дійовий метод, тому що поведінка ізолюється разом з дитиною. Прикладом негативного застосування цього методу можуть бути погрози батьків: «Будеш погано себе вести − підеш у дитячий садок» і надалі дитина сприймає дошкільний заклад як покарання за провину. Абияка ізоляція дитини з метою позбутися її небажаної поведінки − йди з очей, тобі немає місця у моєму серці − є варіації цього методу.
Метод 2. «Покарання». З ним знайомі всі і застосовують найчастіше, хоча воно ніколи не приносить дійової користі, тому що у часу завжди відбувається після небажаної поведінки й ліпше за все виховує в дитині покірливість й страх, або агресію та непокору. Покарання не формує усвідомлення та розуміння неможливості поганої поведінки та не розкриває для дитини шляхів, як слід поводитися прийнятно й правильно замість того, як вона поводилася коли схибила.
Метод 3. «Негативне підкріплення». Це будь-яка небажана для дитини поведінка дорослого, якої дитина може позбутися або уникнути, якщо змінить власну поведінку. Від покарання цей метод відрізняється тим, що він діє в момент небажаної поведінки, а не після неї, й може бути стимулом до зміни поведінки дитини у даний момент. Єдиний випадок, коли негативне підкріплення бажаніше абиякого позитивного підходу тоді, коли дорослі мають справу з усвідомленим та навмисним відхиленням у поведінці дитини.
Метод 4. «Згасання». Поведінці надається можливість зникнути самій по собі. Рекомендовано застосовувати до ниття, бурмотіння, нав’язливих прохань та погроз на адресу дорослого з боку дитини. Якщо ці типи поведінки не призводять ні до якого результату, не дратують батьків, вони згасають. Батьки часом підкріплюють ту поведінку, яку насправді бажають вгамувати в дитини. Кожна дитина, яка потерпає від втоми, голоду, дискомфорту, може капризувати. Але виховати по справжньому вередливу дитину можуть ті батьки, які досягли такого рівню самоконтролю, що можуть надзвичайно довго витримувати коверзування дитини, перш ніж зірвуться та поступляться вимогам дитини: «Та бери, роби що хочеш, тільки відстань від мене зі своїм скигленням». Батьки або не розуміють, або забувають, що всяке випадкове підкріплення − неважливо добре чи погане − сприяє закріпленню подібної поведінки в дитини у подальшому житті.
Метод 5. «Формування несумісної поведінки». Навчання дитини виконанню дій, які фізично несумісні з небажаною поведінкою. Цей метод корисний, коли йдеться про подолання негативних емоційних станів: тривоги, смутку, самотності. Так активні фізичні дії несумісні з почуттям жалю до себе: танці, співи, будь-які інтенсивні рухи. І навпаки − гіперактивність несумісна з цікавими заняттями, які потребують посидючості − образотворча діяльність, настільні ігри, читання тощо.
Метод 6. «Поведінка за сигналом». Якась поведінка може бути недоречною не сама по собі, а у певному контексті, у певному місці або в певний час. Тоді, як за інших обставин, ця ж поведінка може бути своєчасною та слушною. Наприклад, в іграх, інсценівках або у спорті поведінка дитини може відповідати певній ролі, що її взяла на себе дитина. Навіть зовсім маленькі діти спроможні зрозуміти це й не переносити ігрові форми поведінки у повсякденне життя.
Метод 7. «Формування відсутності поведінки». Підкріплюється все, що завгодно крім небажаної поведінки. Цей метод дуже корисний у тих випадках, коли батьки бажають, щоб дитина позбулася даного типу поведінки. У цьому разі слід підтримувати та схвалювати дитину за будь-які позитивні наміри, дії та досягнення, а не дорікати, лаяти та карати за помилки.
Метод 8. «Зміна мотивації». Зникнення мотивації якої-небудь невгодної поведінки є найприємнішим та ефективнішим методом. Цей метод працює тоді, коли мотив для небажаної поведінки починає задовольнятися іншими способами або коли мотив для покращення поведінки перекриває підкріплюючу дію самої поведінки. Наприклад, дитина зчинила скандал в магазині, мати насильницькими методами намагається це припинити. А справа у більшості випадків буває у тому, що дитина хоче їсти, і вигляд та пахощі великої кількості їжі є для неї надзвичайно сильним подразником. Та і сама матуся втомлена і голодна й тому роздратована. Вирішити проблему можна тим, що покормити дитину перш ніж йти за покупками, та й самій щось перекусити.
Зниження нормального рівня харчування, уваги до дитини, спілкування з нею, або чогось іншого, у чому в дитини є потреба, що вона любить, перш ніж розпочати процес навчання, намагання заставити дитину зазнавати цю потребу ще сильніше з єдиною метою − зробити підкріплення більш дійовим − це лише слабкий привід для виправдання поганого виховання.
Так ось з «добрими чарівниками», на жаль, багато хто з батьків не знайомий. Сумно те, що навіть якщо дорослі й здогадуються про їх існування, вони не бажають застосовувати їх, проводячи виховну роботу з дітьми. А навіщо непокоїтися? Існує ж старий дідівський метод − побити, щоб покарати за те, що скоїла дитини. Це ж простіше, ніж викорінювати поведінку дитини, яка виникає як наслідок батьківських же помилок; не припускати повторення хибної поведінки дитини у майбутньому; виховувати дитину гуманними методами, що дозволяють їй усвідомити неприпустимість асоціальних дій; пробуджувати внутрішній самоконтроль дитини за власною поведінкою. Життя це постійний вибір − як вчинити: гуманно по-людськи, або агресивно по-звірячому. Саме від батьків залежить − закласти підґрунтя цього вибору, щоб дитина робила його самостійно все своє подальше життя.
Якщо б люблячі батьки, перш ніж вдарити дитину, замислилися над тим, що злочинці теж родом з дитинства, й фізичне насилля над дитиною може призвести до формування у ріднесенького чада злочинних схильностей: агресивності, бажання помсти, брехні, зухвалості, замкненості, чванливості... Саме ці та ще багато дефектів людської особистості прописані у підручниках з кримінальної психології. А ще, психологи приходять до висновку, що всі злочинці у дитинстві зазнавали насилля над собою.
Перш ніж вдарити дитину люблячому дорослому слід поміркувати: чого я хочу домогтися? Змінити небажану поведінку дитини або продемонструвати дитині «хто в домі хазяїн» та відігратися на ній за непокору або виявлення власної думки, бажання, відстоювання власних цінностей? Якщо єдиною ціллю буде бажання того, щоб дитина ніколи і ні в чому не виявляла непокори, то це буде не виховання, а всього лише боротьба за домінантне положення, і це лягає на совість дорослого, тому що тим самим він дає дитині яскравий приклад підкорення силі. І у даному випадку без різниці − грубій фізичній або витонченій моральній.
Якщо ж з позиції розумних дорослих подивитися на проступки дітей не як на провину, а як на їхню БІДУ, яка сталася у наслідок не знання ними соціальних норм та правил, або знання та не виконання в силу неправильно сформованих дорослими ж переконань, то стає зрозумілим, що слід шукати інші − ненасильницькі методи виховання дітей, змінившись у першу чергу самим.
Деякі дорослі вважають, що краще побити дитину за погану поведінку ніж застосовувати моральне насилля до неї. Адже моральне насилля (позбавлення дитини батьківської любові, спілкування, уваги та піклування) іноді «б’є» дитину сильніше й болючіше фізичного та може призвести до тих самих плачевних наслідків, про які йшла мова вище. Фізичні рани загояться, якщо не дуже сильно калічити дитину, а моральні залишаться у душі дитини назавжди. Але чому не розуміють дорослі, які пропагують та практикують фізичні методи покарання дітей, що відмова від морального насильства аж ніяк не може бути приводом для виправдання фізичного насилля над дитиною.
Фізичне насилля над дітьми у родинах, яке продовжується різними формами морального насилля педагогів у системі освіти, насильницькими методами керівництва по відношенню до підлеглих дорослих, створенням суспільної системи покарання злочинців − це кільця одного ланцюжка − сталого позитивного сприйняття різних форм насильства над особистістю.
Позбавлення від цієї порочної соціально прийнятної закономірності вбачаю в першу чергу у формуванні суспільної свідомості та переконань кожної людини у гуманному ставленні батьків до власної дитини. Діти не народжуються «злочинними, вибагливими та ганебними», а стають такими, якими їх виховують люблячі дорослі. Тобто проблема наражається на вихованість розуму та волі батьків. А тут − хто на що здатен… Частина суспільства поступово приходить до усвідомлення, що метод покарання насиллям (фізичним та/або моральним) дуже рідко є ефективним, його ефект знижується при повторенні. Проте, не дивлячись ні на що, цей метод сьогодні ще має широке застосування у сім’ях, педагогічних колективах, на виробництві, у державі в цілому.
Любити дитину − не означає завжди й у всьому їй потурати та схвалювати усяку її поведінку. Небажану поведінку дитини обов’язково слід коректувати й тут без сумніву необхідні суворість, вимогливість і безкомпромісність. Батьки забувають, що крім рук, якими можна побити, Господь надав їм погляд, голос, міміку, жести, інтонацію, тембр, ритм, позу, мову тіла − ті інструменти виховання дитини, користуючись якими можна обійтися без фізичного насилля над нею. Але тут люблячих дорослих очікує інша пастка. Всі ці інструменти без поваги та любові до дитини можуть стати засобами насилля над дитиною, тільки більш витонченого складного − морального. Всі, найгуманніші методи впливу дорослого на дитину − роз’яснення, переконання, демонстрація позитивних прикладів поведінки без поваги до особистості дитини, прагнення її зрозуміти, безумовно прийняти та любити її, перетворюються на моральні методи насилля − нудні нотації, зарозумілі втовкмачування, лицемірні моралізування. Або інша крайність − ігнорування дитини, позбавлення любові, спілкування, батьківської турботи та уваги. Дійсно наслідки морального насилля іноді страшніші ніж фізичне насилля у виховних цілях.
Гуманним, психолого-педагогічно грамотним методам виховання дітей, в основі яких батьківська любов (вимоглива й одночасно доброзичлива), слід навчатися тим дорослим, які насилля над дитиною сприймають як таке, без якого неможливо виховати справжню Людину. Ось тільки залишається відкритим питання: де цьому навчатися? Адже не передбачено у державній освітній системі батьківських університетів й тому, у першу чергу дитина, ставши дорослою, переносить стереотипне позитивне ставлення до можливості биття власних дітей з батьківської сім’ї…
Особистісно орієнтована освіта, яка вже пару десятиліть декларується державною освітньою системою, на практиці пробуксовує, тому що першочергового значення суспільство надає академічним знанням дітей, а у виховному аспекті спрямовує зусилля на позбавлення від наслідків хибного виховання, а не на формування суспільного світогляду з таких «тривіальних пустощів» як повага до особистості людини не залежно від її віку.
Діти не вродженні анархісти й їм не потрібна безмежна свобода, як вважають деякі дорослі. Навпаки, щоб відчувати себе комфортно та захищено, дітям необхідні ті рамки та межі дозволеного, які окреслюють для них люблячі дорослі. Тому вони з готовністю підкоряються суспільним правилам та законам й бурхливо протестують проти необґрунтованих проявів насилля по відношенню до їх особистості люблячими дорослими. Ймовірно, їхній не затаєній буттям свідомості відкрито більше, ніж розуму битих дорослих: повага до особистості й одночасне насилля над нею − несумісні поняття.
Немає коментарів:
Дописати коментар