Статеве виховання дітей з особливими освітніми потребами

Актуальність статевого виховання дітей та учнівської молоді в сучасній школі зумовлена прискореним статевим розвитком школярів (акселерація), недостатнім рівнем обізнаності неповнолітніх у статевій сфері, статевою розпустою певної частини неповнолітніх, проституцією та злочинністю на статевій основі, поширенням порнографії, що руйнує психіку неповнолітніх. Усе це виявляється в недостатній підготовленості багатьох молодих людей до створення сім'ї, виконання родинних обов'язків.

Статеве виховання - складова загального процесу виховної роботи школи і сім'ї, що забезпечує правильний статевий розвиток дітей і молоді.

Ефективність статевого виховання учнів залежить від дотримання таких умов:

- необхідність починати статеве виховання дітей з дошкільного віку, що має запобігти формуванню у них викривлених і вульгаризованих уявлень про статеві стосунки між людьми;

- обов'язкове врахування умов сімейного виховання, особистого прикладу батьків;

- диференціація змісту, засобів, напрямів виховних впливів на хлопців і дівчат;

- використання реальних прикладів вірного кохання і подружнього життя, не зловживаючи ілюстраціями з творів мистецтва, оскільки це може скласти враження, що справжнє кохання, взаємоповага між чоловіком і жінкою, вірність існують тільки в літературі чи кіно;

- дотримання принципу, за яким готувати учнів до сімейного життя успішно можуть лише компетентні вихователі, чиї життєві принципи не розходяться з декларованими, яким діти довіряють і яких поважають.

Якими б системними, цілеспрямованими й результативними щодо цього не були виховні впливи, важливо пробудити в дитині прагнення до самовиховання, опанування культурою шляхетної статевої поведінки у найрізноманітніших життєвих ситуаціях.

У представленій нижче презентації піднімаються актуальні питання статевого виховання дітей та учнівської молоді від народження до 18-ти річного віку.

Здійснюючи статеве виховання дітей з особливими освітніми потребами  слід враховувати специфіку работи з цими дітьми.

Психолого-педагогічний супровід дітей з особливими освітніми потребами забезпечують працівники психологічної служби (практичні психологи, соціальні педагоги) загальноосвітніх навчальних закладів спільно з педагогічними працівниками, які здійснюють навчально-виховний процес у класах з інклюзивним навчанням.

Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей. Інклюзивне навчання базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання.

Основними завданнями інклюзивного навчання є:
• здобуття дітьми з особливими освітніми потребами освіти відповідного рівня у середовищі здорових однолітків відповідно до Державного стандарту загальної середньої освіти;
• забезпечення різнобічного розвитку дітей, реалізація їх здібностей;
• створення освітньо-реабілітаційного середовища для задоволення освітніх потреб учнів з особливостями психофізичного розвитку;
• створення позитивного мікроклімату у загальноосвітньому навчальному закладі з інклюзивним навчанням, формування активного міжособистісного спілкування дітей з особливими освітніми потребами з іншими учнями;
• забезпечення диференційованого психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими освітніми потребами;
• надання консультативної допомоги сім’ям, які виховують дітей з особливими освітніми потребами, залучення батьків до розроблення індивідуальних планів та програм навчання.

Проведені фахівцями соціально-психологічні дослідження підтверджують переваги інклюзивної освіти, а саме:

1) програми інклюзивної освіти надають можливість дітям і учням з вадами взаємодіяти зі звичайними дітьми, спостерігати за ними, наслідувати їх, отримувати такий соціальний досвід, як і їхні здорові товариші;

2) спільне навчання стає корисним і для дітей без вад, оскільки вони з раннього віку стають чутливими та толерантними до потреб інших, вміють позитивно сприймати не схожих на них людей, у них виявляється вища соціальна відповідальність, більша впевненість у собі, що сприяє їх особистісному розвитку;

3) усі діти в системі інклюзивної освіти отримують підтримку і досвід того, що кожна людина може долати труднощі і перешкоди і, таким чином, досягати значних успіхів.

Основним завданням педагогічного процесу в контексті інклюзивної освіти має стати створення особливої установки щодо «особливої дитини», а саме: в освітньому закладі має домінувати не жаль до такої дитини, а турбота, емпатійність, чуйність і тактовна взаємодія, з одного боку, а з іншого – ставлення до неї як до рівноправного члена колективу.

Здійснення інклюзивної освіти потребує організації належного психолого-педагогічного супроводу усіх учасників освітнього процесу: дітей та дорослих – фахівців різних напрямків, батьків, адміністрації. Така робота повинна бути спрямована на створення умов, які забезпечуватимуть підвищення автономності і соціальної активності дітей, розвиток інтелектуальних процесів, формування ціннісних установок, що відповідають психічним і фізичним можливостям дитини. Базуючись на особистісному і системно-орієнтованому підході, такий супровід повинен являти собою комплексну систему всебічної, динамічної, корекційної і розвивальної допомоги у відповідності з віковими та індивідуальними потребами дітей та учнів.

Основні принципи організації психолого-педагогічного супроводу дітей у системі інклюзивної освіти:

• пріоритет інтересів і потреб дітей та учнів;

• неперервність супроводу;

• мультидисциплінарність.

Психологічна та соціально-педагогічна робота з «особливою дитиною» має спрямовуватися на досягнення головної мети – підготувати її до самостійного життя. Але потрібно слідкувати, щоб допомога та підтримка під час навчання не перевищувала необхідну, інакше дитина стане занадто залежною від неї. Щоб забезпечити загальний успіх справи, слід з повагою ставитись до всіх і вдумливо та наполегливо працювати на користь дитини Інклюзивне навчання та виховання дітей з особливими потребами ставить перед освітнім закладом два серйозних запитання: «Як допомогти їм нормально розвиватись?» і «Як звести до мінімуму можливі негативні наслідки сумісного навчання з іншими дітьми?».

У розв’язанні цих завдань в системі інклюзивної освіти вирішальну роль відіграє, насамперед, психологічна служба кожного конкретного закладу, оскільки саме вона володіє широким спектром психолого-освітніх проблем, які виникають у дітей, їх батьків, учителів та адміністрації.

Зокрема, практичний психолог і соціальний педагог сприяють розвиткові соціальних вмінь школярів, а також надають належну моральну підтримку сім’ям дітей, їхнім рідним і вчителям допомагає долати складні життєві ситуації. Шкільний психолог є експертом у проведенні як оцінювання розвитку, так і перспектив ситуації найближчого розвитку. Він розробляє індивідуальні або групові рекомендації, бере участь у розробці навчальних планів, здійснює психологічну підтримку батьків. Також психолог організовує процес спостереження за дітьми і їх оцінюванням з метою визначення сильних сторін учнів і сфер, де вони потребують підтримки. Він допомагає визначити чинники, які негативно впливають на здатність дітей до навчання і самоконтролю.

Суть діяльності шкільної психологічної служби полягає в супроводі дитини протягом її шкільного навчання, об’єднанні мети психологічної та педагогічної практики і фокусування на головному – особистості учня.

Поради вчителям ЗОШ, які навчають дітей з порушенням інтелекту (з легкою розумовою відсталістю)

1. Підготувати дітей класу до того, що поряд із ними навчатиметься учень з особливими освітніми проблемами:
• Створити в класі демократичне середовище, налагоджувати між учнями дружні стосунки, щоб розумововідсталі діти почувалися себе членами колективу;
• Привчати здорових дітей допомагати ( в разі потреби) опікувати розумово відсталих однолітків;
• Присікати зневажливе ставлення до дітей з обмеженими можливостями.
2. Перед прийомом до класу дитини з легкою розумовою відсталістю детально ознайомитися з її анамнестичними даними. З цією метою поспілкуватися з батьками дитини; вивчити медичні довідки; усвідомити, в чому полягає першопричина (пологова чи післяпологова травма, хвороба в ранній період, вплив медикаментів тощо)
3. Вивчити спеціальну медичну та педагогічну (дефектологічну) літературу з метою з’ясування впливу ушкоджень (пологові травми, хвороби, психічні захворювання тощо) на процеси навчання та розвитку.
Детально вивчити особливості розвитку психічних процесів дитини з легкою розумовою відсталістю ( стан пам’яті, уваги. Мислення, темп роботи, працездатність, прояви поведінки, стан емоційно-вольової сфери тощо)
4. Ознайомитися з сучасними педагогічними підходами і методиками, які застосовуються у спеціальних школах під час навчання дітей з легкою розумовою відсталістю. Необхідно в школі мати навчальні програми ( відповідного класу). Щоб мати уявлення, якими завданнями вміннями та навичками мають оволодіти розумово відсталі діти на кінець навчального року.
5. На кожну дитину з обмеженими можливостями необхідно скласти індивідуальний навчальний план (враховуючи складність дефекту)
6. Знаючи специфічні особливості психічних процесів розумово відсталих дітей, коригувати їх у процесі навчання; враховувати під час навчання; враховувати під час планування діяльності.
• Розумово відсталі діти зазвичай мають слабку пам’ять , тому матеріал треба подавати невеликими «дозами» і звертати увагу на багаторазове повторення вивченого матеріалу. З цією метою урізноманітнювати прийоми і види робіт на закріплення вивченого матеріалу, застосовувати дидактичні ігри і лише після засвоєння цього матеріалу давати складніший новий матеріал.
• У розумово відсталих дітей порушено активну увагу. Треба застосовувати наочний матеріал для її активізації, чергувати види діяльності (більш складні завдання чергувати з легшими).
• У розумово відсталих дітей переважає конкретно-наочне мислення. На нього й треба спиратися у складанні навчального матеріалу. Для цього слід застосовувати зрозумілу яскраву наочність (предметні картинки, рахунковий матеріал, малюнок-схему до задачі тощо.)
• Діти з легкою розумовою відсталістю мають знижені темп роботи та працездатності. Значить, для них необхідно зменшити обсяг завдань та їх кількість. А складність має бути доступною. Для цього дітям можна давати індивідуальні картки із завданням відповідної складності та перфокарти, в які треба лише вставити відповідну орфограму або числову відповідь ( і зовсім немає необхідності переписувати це завдання в зошит, якщо дитина має слабкі чи недостатні навички письма)
• Діти з легкою розумовою відсталістю зазвичай не мають достатніх навичок самостійної роботи. Потрібен постійний контроль за виконанням ними завдання (щоб вони не втрачали уваги та напряму діяльності)
• Діти з обмеженими розумовими можливостями потребують неодноразового повторення вчителем інструкції щодо виконання того чи іншого завдання. Тому вчитель має переконатися, як і наскільки точно учень зрозумів, чого від нього вимагають, і лише після цього дозволити виконати завдання. В разі потреби, слід дати учневі додаткові пояснення щодо виконання завдання.
• Уміти підтримувати в дитини впевненість у своїх силах, прагнення до пізнавальної діяльності; запобігати різним змінам у психічній діяльності, поведінці та загальному стані дитини та адекватно реагувати на них.