Формування самосвідомості дитини раннього віку шляхом взаємодії педагога з родиною

Алчіна Катерина Вікторівна

Жовтневий район, М-Погорілівський  ДНЗ №1

Формування самосвідомості дитини раннього віку шляхом взаємодії педагога з родиною

Сучасна наука має у своєму розпорядженні численні дані, що свідчать про те, що без шкоди для розвитку особистості дитини неможливо відмовитися від сімейного виховання, оскільки його сила й дієвість непорівнянні ні з яким, навіть дуже кваліфікованим вихованням у дитячому саду або школі. 

Для забезпечення сприятливих умов життя й виховання дитини, формування основ повноцінної, гармонійної особистості необхідні зміцнення й розвиток тісного зв'язку й взаємодії дитячого саду й родини.

У законі "Про освіту" записано, що "батьки є першими педагогами. Вони зобов'язані закласти основи фізичного, морального й інтелектуального розвитку особистості дитини в ранньому віці".

Відповідно до цього міняється й позиція дошкільного закладу в роботі з родиною. Кожний дошкільний навчальний заклад не тільки виховує дитину, але й консультує батьків з питань виховання дітей. Педагог дошкільного закладу - не тільки вихователь дітей, але й партнер батьків по їхньому вихованню.

Задачами даної роботи будуть розгляд питання стосовно організації спільної діяльності сім’ї та дошкільного закладу.

«Якщо твої наміри розраховані на рік-сій жито, на десятиліття-саджай дерева, на віки – виховуй дітей.» як свідчить народна мудрість.

З перших днів свого життя дитина починає поступово всотувати в себе навички вживання у світ і виживання у ньому, опановувати соціальний досвід (соціалізується). Макрокосм цього світу на перших порах зведений до середовища сім'ї, яка передусім несе відповідальність за виховання дитини. Глибинний зміст, масштаб і сила цієї відповідальності обумовлені соціальним статусом сім'ї. 

З часом дитина розширює сферу своєї взаємодії зі світом, на неї спрямовують свої впливи різноманітні соціальні інститути, які доповнюють, урізноманітнюють виховні зусилля сім'ї. На етапі дошкільного дитинства провідним соціальним інститутом, покликаним забезпечити різнобічний розвиток дитини, є система дошкільних закладів. Гармонійна взаємодія їх із сім'єю є запорукою повноцінності буття дитини, розкриття і реалізації її потенціалу, виходу на нові орбіти соціальної реальності. І все-таки найвища відповідальність за виховання дітей у цій взаємодії належить сім'ї. 

В усі часи і серед різних народів родинне виховання було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найтісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та ін. 

Сім'я – мала соціально-психологічна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю.

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумовлює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань.

Як і кожне соціальне явище, вона також розвивається. 

Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виокремлюють такі провідні її функції: 

• виховна функція. Полягає вона у задоволенні індивідуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого покоління; 
• господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпечення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку; 
• емоційна функція. Реалізація її задовольняє потребу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному захисті; 
• функція духовного спілкування. Забезпечує взаємне розуміння і духовне збагачення особистості; функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взаємодії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил; 
• сексуально-еротична функція. Забезпечує продовження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті. 

Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з політичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей. 

У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям духовного спілкування, емоційної підтримки, виховній функції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки перед іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, утверджує в собі все людське. Для цього вона повинна виростати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі своїми батьками.

Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізується у таких трьох головних аспектах: 

Становлення, розвиток, виховання дитини як особистості, сприяння розвитку її здібностей. 

Сім'я репрезентує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціального досвіду, охороняє її права. 

Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індивіда впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою систему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаціях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує.

Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає усвідомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.

Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним джерелом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорослих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його горизонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато нового. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих. 

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо.

Щодо організації спільної діяльності педагога та родини малюка то тут треба розуміти що на сучасному етапі в основу спільної діяльності родини й дошкільного закладу закладені наступні принципи:

• батьки й педагоги є партнерами у вихованні й навчанні дітей;
• допомога, повага й довіра до дитини як з боку педагогів, так і з боку батьків;
• знання педагогами й батьками виховних можливостей колективу й родини, максимальне використання виховного потенціалу в спільній роботі з дітьми;
• постійний аналіз процесу взаємодії родини й дошкільного закладу, його проміжних і кінцевих результатів.

Ідея взаємозв'язку суспільного й сімейного виховання, а також взаємної відповідальності педагогів, батьків й суспільства знайшла своє відбиття в ряді нормативно-правових документів, у т.ч. в "Концепції дошкільного виховання", "Положенні про дошкільний навальний заклад", Законі "Про освіту", "Концепції модернізації освіти".

Так, у Законі "Про освіту" записано, що батьки є першими педагогами. Вони зобов'язані закласти основи фізичного, морального й інтелектуального розвитку особистості дитини в ранньому віці.

Відповідно до цього міняється й позиція дошкільного закладу в роботі з родиною. ДНЗ не тільки виховує дитину, але й консультує батьків з питань виховання дітей. У цьому зв'язку дошкільний навчальний заклад повинен визначати умови роботи з батьками, вдосконалювати зміст, форми й методи співробітництва ДНЗ й родини у вихованні дітей з урахуванням умов, варіативних освітніх програм і запитів родин. 

Педагог дошкільної установи – не  тільки вихователь дітей, але й партнер батьків по їхньому вихованню.

Теоретики й практики дошкільного виховання, підкреслюючи необхідність зв'язку ДНЗ з родиною й необхідність удосконалення форм і методів роботи з батьками, виявили специфіку цієї роботи і її завдання.

Керівна й організуюча роль дитячого саду по відношенню до родини характеризується комплексом факторів:

• планомірне, активне поширення педагогічних знань серед батьків;
• практична допомога родині у вихованні дітей;
• організація пропаганди позитивного досвіду суспільного й сімейного виховання;
• залучення батьків у педагогічну діяльність; активізація їхньої педагогічної самоосвіти.

В.А. Сухомлинський уважав, що педагогіка повинна стати наукою для всіх – і  для вчителів, і для батьків. Скільки-небудь успішна виховна робота зовсім немислима без системи педагогічної освіти, підвищення педагогічної культури батьків, що є важливою частиною загальної культури.

Під педагогічною культурою батьків розуміється їх підготовленість, розвиток тих якостей особистості, які відбивають ступінь їхньої зрілості як вихователів і проявляються в процесі сімейного й суспільного виховання дітей. 

Провідним компонентом педагогічної культури батьків є їхня педагогічна підготовленість, що характеризується певною сумою психолого-педагогічних, фізіолого-гігієнічних і правових знань, а також уміннями й навичками батьків, виробленими в процесі практики виховання дітей. Досить істотно при цьому й відношення батьків до виховання. Відповідальне відношення до батьківських обов’язків, бажання якнайкраще виховати своїх дітей - невід'ємна складова частина педагогічної культури батьків.

В області дошкільної педагогіки батькам важливо: 

• знати основні закономірності й особливості виховання й навчання дітей; 

• знайомити зі змістом і методами виховання; 

• опанувати методами організації дитячої діяльності, спілкування, спрямованими на формування соціально коштовних форм поводження й відносин дитини з оточуючими людьми.

Педагогічну культуру розглядають у зв'язку із загальними соціально-педагогічними умовами виховання, які містять у собі сукупність основних вимог суспільства до особистості батьків, зміст ідейних, моральних норм, що регулюють внутрішньо сімейні відносини, характер між особових відносин у родині.

Відповідно до цього робота з батьками будується на принципах співробітництва.

Ознаками такого співробітництва є:

• усвідомлення мети діяльності кожним учасником процесу;
• чіткий поділ і кооперація праці між його учасниками;
• особистий контакт між учасниками процесу з обміном інформацією, взаємною допомогою, самоконтролем;
• позитивні міжособистісні відносини.

Наприкінці 90-х - початку 2000 року міняється позиція батьків: вони стають активними учасниками процесу виховання дітей. "...  Треба зробити так, щоб дитячий сад не підміняв батьків, не відривав їх від дітей, а з'єднував їх один з одним, давав можливість для їх багатого й тонкого спілкування й взаємодії".

Дитячі труднощі розглядаються як сімейні, які не можна розглядати у відриві від проблем родини. Без впевненості інших членів родини в необхідності змін ймовірні причини таких проблем не будуть усунуті. Професіонали реально оцінюють свої можливості й на основі ряду експериментів по залученню батьків до навчання дитини вдома приходять до думки, що батьки не заважають і не перешкоджають роботі, а навпаки, можуть допомогти успіхам своїх дітей. При цьому не обов'язково бачити у батьках "частину проблеми" - скоріше, вони здатні стати "частиною" її рішення: батьки можуть опанувати новими навичками, керуючись активним бажанням допомогти своїм дітям.

Ще один аргумент на користь співробітництва: права батьків на інформованість й обіг у дошкільному закладі за радами, для того щоб ефективніше впливати на життя своїх дітей.

Батьки вважають себе вмілими дорослими. Таким чином ми формуємо самосвідомість дитини раннього віку освоєнням та розумінням навколишнього світу знаннями та досвідом в різних сферах життєдіяльності, що зумовлюють її життя позитивного ставлення до навколишнього світу і до самої себе.